Автор	Варнеке Б.
Назва	Композиція «Назара Стодолі» Шевченка
Видання	Україна. Науковий журнал українознавства
Том	Книга 37
Рік видання	жовтень-листопад 1929
Сторінки	54-64

Борис Варнеке досліджує драматургічну композицію «Назара Стодолі» Тараса Шевченка, прагнучи пояснити давній парадокс: п’єса користувалася великим і тривалим успіхом на сцені, хоча літературна критика нерідко ставилася до неї скептично. Для аналізу автор застосовує методи новітнього західного театрознавства, зокрема праці Оскара Вальцеля, Отто Людвіга та Фрідріха Гундольфа про драматургію Шекспіра.

Варнеке детально аналізує структуру кожного акту «Назара Стодолі» — послідовність входів і виходів персонажів, наростання числа учасників сцени, розвиток конфлікту та функцію фіналів актів. Він безпосередньо зіставляє ці принципи з дослідженнями композиції «Ромео і Джульєтти», «Гамлета», «Антонія і Клеопатри» та «Короля Ліра». Подібно до Шекспіра, Шевченко будує фінали актів як моменти, що не зупиняють дію, а спрямовують її до наступного етапу, й уникає механічної зміни ізольованих сцен.

Шекспірівський матеріал використовується також для пояснення характеротворення. Варнеке посилається на Отто Людвіга, який звертав увагу на те, що Шекспір не зводить героя до однієї панівної пристрасті, а вводить своєрідні «пункти спокою», де персонаж виявляє інші сторони характеру. Таким прикладом є сцена Гамлета з акторами. Подібну різнобічність Варнеке бачить у Стесі: її кокетування, жарти й поведінка поза основною інтригою роблять образ живішим і психологічно переконливішим.

Ще одна паралель стосується взаємодії людського переживання й природи. Варнеке згадує «Короля Ліра» та «Сон літньої ночі» як яскраві приклади того, як Шекспір пов’язує психологічний стан персонажів із природним середовищем. Подібний принцип він знаходить у Шевченка: буря супроводжує наростання конфлікту, а тиха ніч — щастя Назара й Галі.

Автор нагадує також свідчення Пантелеймона Куліша про любов Шевченка до Шекспіра: поет возив книжку Шекспіра із собою й просив придбати йому переклад Кетчера. Варнеке не намагається довести механічне наслідування, але припускає, що Шекспір був для Шевченка значно ближчим художнім взірцем, ніж це визнавала частина попередньої критики.

У фіналі Варнеке доходить висновку, що композиційна сценічність «Назара Стодолі» виникла не тільки з читання Шекспіра. Вирішальними були природне театральне чуття Шевченка, його спостереження за акторами та розуміння законів сцени. Проте знайомство з Шекспіром допомогло сформувати драматургічний принцип, за яким кожна сцена, персонаж і зміна відносин працюють на безперервний розвиток дії. Саме тому Варнеке вважає можливим говорити про внутрішню спорідненість драматургічної техніки Шевченка з шекспірівською.

Ключові слова: Шекспір, Тарас Шевченко, Назар Стодоля, Борис Варнеке, Гамлет, Ромео і Джульєтта, Король Лір, Антоній і Клеопатра, Сон літньої ночі, Оскар Вальцель, Отто Людвіг, Фрідріх Гундольф, композиція драми, драматургічна техніка, сценічність, вплив Шекспіра, українська драматургія