Автор	Борщаговський О. М.
Назва	Шекспір і український театр
Видання	Вільям Шекспір
Рік видання	1939
Сторінки	125-173

Олександр Борщаговський подає розгорнуту історію входження драматургії Шекспіра в український театр — від дореволюційних перекладів і поодиноких аматорських вистав до професійних постановок 1920–1930-х років. Автор наголошує, що відсутність Шекспіра в репертуарі корифеїв української сцени була спричинена не браком інтересу чи акторських можливостей, а передусім імперськими заборонами на постановку українською мовою перекладних драматичних творів. Згадано наміри Кропивницького працювати над «Отелло», інтерес Заньковецької до шекспірівських ролей і аматорську постановку «Гамлета» в перекладі Старицького 1880 року.

Окремий розділ присвячено історії українських перекладів. Борщаговський аналізує роботи Павліна Свєнціцького, Юрія Федьковича, Михайла Старицького й Пантелеймона Куліша, звертаючи особливу увагу на їхню сценічність. Кулішеві переклади він визнає найсильнішими серед дореволюційних, але критикує за надмірну архаїзацію й українізацію реалій. Водночас автор фіксує появу новіших перекладів С. Гусака, Ю. Корецького, А. Гозенпуда, В. Вера, М. Рильського та інших, пов’язуючи оновлення перекладацького корпусу з можливістю повноцінного сценічного освоєння Шекспіра.

Історію шекспірівських вистав Борщаговський умовно поділяє на три періоди: 1922–1930 роки — час рідкісних постановок і захоплення формальними театральними експериментами; 1930–1936 — період спроб вульгарно-соціологічного переосмислення класики; від 1936 року — період активнішого й, на його думку, глибшого засвоєння Шекспіра. Детально аналізуються постановки «Макбета», «Приборкання норовливої», «Сну літньої ночі», «Отелло», «Фальстафа», «Дванадцятої ночі», «Ромео і Джульєтти» та «Багато галасу з нічого». Особливо великий фактичний матеріал стосується режисури, акторських робіт, перекладів і сценографії конкретних вистав.

Стаття водночас є документом театральної критики кінця 1930-х років: низку експериментальних постановок, зокрема березільського «Макбета», автор оцінює в характерній для тогочасної радянської критики різко полемічній манері. Попри це, основний історико-театральний висновок полягає в поступовому зростанні інтересу української сцени до Шекспіра. Борщаговський відзначає, що наприкінці 1930-х театри дедалі сміливіше звертаються до раніше не поставлених трагедій і комедій, і пов’язує майбутнє українського театру з поглибленим сценічним освоєнням Шекспірової спадщини.

Ключові слова: Вільям Шекспір, Олександр Борщаговський, український театр, історія театру, українські переклади Шекспіра, Пантелеймон Куліш, Михайло Старицький, Юрій Федькович, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Макбет, Отелло, Гамлет, Дванадцята ніч, Ромео і Джульєтта, Березіль, сценічна рецепція