Автор	Doroshenko D.
Назва	Shakespeare in Ukrainian
Видання	The Slavonic and East European Review
Номер	Vol. 9, No. 27
Рік видання	Mar. 1931
Сторінки	708-712

Дмитро Дорошенко подає систематичний огляд історії українських перекладів Вільяма Шекспіра, розглядаючи їх не лише як літературні факти, а й як показник розвитку української літературної мови. Він наголошує, що українські переклади Шекспіра з’явилися порівняно пізно через несприятливі історичні умови розвитку української літератури, однак інтерес до драматурга існував значно раніше.

Першим друкованим українським перекладом шекспірівської п’єси Дорошенко називає неповного «Гамлета» Павлина Свєнціцького, надрукованого під псевдонімом Павло Свій. Переклад оцінено як важкий і незграбний. Наступним важливим етапом стала праця Юрія Федьковича над «Гамлетом» і «Макбетом». Не знаючи англійської, Федькович працював із німецьким перекладом і широко використовував гуцульську лексику; його тексти залишалися в рукописах близько двадцяти років і були видані 1902 року як літературно-історичні документи.

Значно вище Дорошенко оцінює «Гамлета» Михайла Старицького 1882 року. Переклад названо дуже добрим, хоча автор критично ставиться до заміни шекспірівського метра ритмом, близьким до сербської епічної пісні. Дорошенко згадує гостру полеміку навколо видання: одні заперечували саму потребу перекладати світову класику українською, інші висміювали мовні новотвори Старицького; справжня літературна вартість перекладу була визнана значно пізніше.

Центральне місце в статті відведено Пантелеймонові Кулішу. Дорошенко реконструює задум великого українського Шекспіра, львівське видання 1882 року з «Отелло», «Троїлом і Крессідою» та «Комедією помилок», подальшу роботу над рукописами й неможливість друку через російську імперську цензуру. До 1889 року, за наведеними ним відомостями, Куліш мав готовими також «Короля Ліра», «Коріолана», «Приборкання норовливої», «Ромео і Джульєтту», «Юлія Цезаря», «Багато галасу з нічого», «Макбета», «Антонія і Клеопатру», «Міру за міру», «Гамлета», «Цимбеліна» та «Венеціанського купця».

Особливо високо оцінено редакторську працю Івана Франка. Дорошенко вважає, що Франко наблизив Кулішеві переклади до оригіналу, усунув мовну важкість, надлишкові церковнослов’янізми й невдалі неологізми, не руйнуючи при цьому індивідуального стилю Куліша. Втраченими названо рукописи «Цимбеліна» та «Венеціанського купця».

Дорошенко фіксує й нове пожвавлення українського Шекспіра в 1920-х роках: «Отелло» Майка Йогансена і В. Щербаненка, прозове «Приборкання норовливої», «Макбет» Тодося Осьмачки, перевидання «Гамлета» Старицького за редакцією А. Ніковського, «Ромео і Джульєтту» Куліша в переробці Миколи Вороного та «Сон літньої ночі» Ярослава Гординського. Окремо розглянуто сценічні й популярні адаптації Федьковича, Гната Хоткевича, Андрія Веретельника та перекази Чарльза і Мері Лемб.

У підсумку Дорошенко пояснює нечисленність українських шекспірівських видань політичними обмеженнями XIX століття: перекладачі часто не мали надії побачити свої твори друком, а видання, здійснені за межами Російської імперії, ставали забороненою літературою. Попри це український доробок Куліша й Франка, на його думку, посідає гідне місце серед слов’янських перекладів Шекспіра.

Ключові слова: Шекспір, Дмитро Дорошенко, українські переклади Шекспіра, Павлин Свєнціцький, Юрій Федькович, Михайло Старицький, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Панас Мирний, Майк Йогансен, Тодось Осьмачка, Микола Вороний, Ярослав Гординський, Гамлет, Отелло, Макбет, українська шекспіріана