Автор	Гаккебуш В.
Назва	Шекспір на англійській сцені
Видання	Всесвіт
Номер	4
Рік видання	1959
Сторінки	128-133

Валерій Гаккебуш аналізує гастролі Шекспірівського меморіального театру зі Стратфорда-на-Ейвоні в Ленінграді та Москві, де радянський глядач побачив «Ромео і Джульєтту», «Гамлета» та «Дванадцяту ніч». Перед розбором вистав автор коротко характеризує історію й організацію Стратфордського театру та його основний творчий принцип: не реконструювати єлизаветинську сцену буквально, а зберігати гуманістичний зміст Шекспіра, використовуючи сучасні театральні засоби.

У постановці Глена Байама Шоу «Ромео і Джульєтта» трактуються як живі сучасні за внутрішньою природою люди, що переросли феодальні норми свого середовища. Річард Джонсон і Дороті Тьютін позбавляють героїв традиційної сентиментальної ідеалізації; кохання поступово перетворює їх із звичайних молодих людей на свідомих борців за власне почуття. Водночас Гаккебуш вважає, що фінал у гробниці не завершує цієї концепції: смерть персонажів подано надто пасивно, через що не виникає відчуття їхньої моральної перемоги.

Подібну суперечність критик бачить і в «Гамлеті». Початкове трактування трагедії — конфлікт гуманіста, який переріс свій час, із «Данією-тюрмою» — здається авторові принципово правильним. Майкл Редгрев тонко показує душевну боротьбу героя й перехід від юнацької довіри до усвідомленої боротьби, однак у другій половині вистави наскрізна дія образу губиться в психологічних деталях. Натомість Офелія Дороті Тьютін названа однією з найбільших акторських удач спектаклю: сцени її божевілля стають справжньою кульмінацією трагедії.

Найсуворіше Гаккебуш оцінює «Дванадцяту ніч» Пітера Холла. Сценографічна концепція старовинної вицвілої гравюри здається йому чужою життєрадісності й ренесансному оптимізму комедії: темперамент, тілесність, народний гумор і святковість Шекспіра приглушено стилізацією. Окремі актори — зокрема Дороті Тьютін, Ієн Холм і Джеральдін Макюен — створюють яскраві образи, але загальна концепція вистави залишається, на думку критика, суперечливою.

Попри численні зауваження, автор визнає високий рівень постановочної культури Стратфордського театру й вважає його досвід важливим для радянських митців. Головним результатом гастролей для нього стає можливість творчо зіставити різні способи сучасного сценічного прочитання Шекспіра.

Ключові слова: Валерій Гаккебуш, Вільям Шекспір, Шекспірівський меморіальний театр, Стратфорд-на-Ейвоні, Глен Байам Шоу, Пітер Холл, Ромео і Джульєтта, Гамлет, Дванадцята ніч, Майкл Редгрев, Дороті Тьютін, Річард Джонсон, сценічна інтерпретація, англійський театр