Автор	Хорол В.
Назва	Переможна путь вічно юної комедії. «Багато галасу даремно» В. Шекспіра в театрі минулого, в театрах СРСР i в Київському державному театрі ім. Франка
Видання	Театр
Випуск	№ 5
Рік видання	1941
Сторінки	16-19
Джерело	https://elib.nlu.org.ua/view.html?&id=2130

В. Хорол поєднує характеристику «Багато галасу даремно», огляд її сценічної історії та докладний аналіз постановки Київського державного театру ім. Ів. Франка. Комедія трактується як один із найяскравіших творів зрілого Шекспіра, сповнений життєрадісності, швидкого темпу, словесної гри й ренесансного утвердження людської особистості. Центральними героями автор вважає Беатріче й Бенедікта — рівних за силою характеру, розумом і внутрішньою свободою.

Значну частину статті становить історія постановок і виконань комедії. Хорол згадує її популярність за часів Шекспіра, Девіда Гарріка, Генрі Ірвінга й Еллен Террі, російські постановки Малого й Александрінського театрів, роботу К. Станіславського, спектакль театру ім. Вахтангова 1936 року та першу, за твердженням автора, українську постановку 1938 року в Одеському театрі Революції. Цей широкий історичний огляд підводить до постановки театру ім. Франка.

У київському спектаклі В. Вільнера найбільшою творчою удачею автор вважає Беатріче Н. Ужвій. Детально аналізуються її словесні поєдинки з Бенедіктом, сцена підслуховування в саду, реакція на приниження Геро та поєднання комедійності з драматизмом. Бенедікт Ю. Шумського оцінюється стриманіше: виконавцеві, на думку критика, бракує тієї легкості, яка потрібна для рівноправного поєдинку з Беатріче. Розглянуто також Геро Є. Осмяловської, Клавдіо Є. Пономаренка, Дон Педро О. Ватулі, Леонато Яковченка та Кизила Д. Мілютенка. Монументальне оформлення Б. Ердмана критикується за надмірну важкість, тоді як режисерові загалом приписується вдале розуміння життєрадісного духу комедії.

Ключові слова: В. Хорол, Вільям Шекспір, Багато галасу даремно, театр ім. Івана Франка, В. Вільнер, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Беатріче, Бенедікт, Є. Осмяловська, Є. Пономаренко, О. Ватуля, Д. Мілютенко, Б. Ердман, сценічна історія, український театр