Пантелеймон Куліш

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) — письменник, поет, історик, етнограф, літературний критик, перекладач, редактор і видавець, одна з наймасштабніших і водночас найсуперечливіших постатей української культури XIX століття. Він навчався як вільний слухач у Київському університеті, був одним із учасників Кирило-Мефодіївського товариства, а 1847 року його заарештували й відправили на заслання до Тули.

Літературні й наукові інтереси Куліша охоплювали український фольклор, історію козацької доби, формування літературної мови, історичну прозу та зв’язки української культури з європейськими літературами. Він уклав двотомні «Записки о Южной Руси», написав роман «Чорна рада», заснував власну друкарню, брав участь у виданні журналу «Основа» та виробив фонетичний правопис, відомий як кулішівка. Важливе місце у його діяльності посідали переклади Біблії та творів європейських авторів.

Звернення Куліша до Шекспіра було частиною значно ширшого задуму: він прагнув показати, що українська мова здатна передавати найскладніші твори європейської класики. Куліш планував перекласти 27 Шекспірових п’єс і видати їх у дев’яти томах. Реалізувати весь задум він не встиг, однак переклав тринадцять драм — надзвичайно великий корпус для одного перекладача.

У першому львівському томі Шекспірових творів у перекладі Куліша було надруковано «Отелло», «Троїла та Крессиду» і «Комедію помилок». Ще десять перекладів залишилися в рукописах і побачили світ уже після смерті Куліша, у 1899–1902 роках, за редакцією Івана Франка. Серед них були «Гамлет», «Макбет», «Король Лір», «Ромео та Джульєтта», «Юлій Цезар», «Коріолан», «Антоній і Клеопатра», «Міра за міру», «Багато галасу даремно» та «Приборкання непокірної».

Шекспірівські переклади Куліша відображають його пошуки нової української літературної мови. Він поєднував народнорозмовну лексику з архаїзмами, елементами старої книжної мови та власними словотворами. Така мовна сміливість викликала суперечливі оцінки: дослідники й сучасники відзначали як багатство та енергію перекладів, так і надмірну складність окремих висловів. Іван Франко, готуючи посмертні видання, звіряв тексти з оригіналом, редагував їх і додавав передмови та пояснення.

Для Куліша переклад Шекспіра був не лише літературною працею, а й способом утвердити українську мову як мову повноцінної європейської культури. Саме тому його шекспірівський проєкт важливий навіть там, де перекладацькі рішення видаються сучасному читачеві застарілими: Куліш одним із перших поставив завдання створити не окрему українську версію відомої п’єси, а системний корпус Шекспірових творів українською мовою.